Інтереси і права дитини у сфері охорони здоров’я: юридичне роз’яснення
Першим міжнародно – правовим документом, яким проголошено принцип якнайкращого забезпечення інтересів дитини, стала Декларація прав дитини 1959 року, беручи до уваги, що дитина внаслідок її фізичної і розумової незрілості потребує спеціальної охорони і піклування, зокрема належного правового захисту, до і після народження.
Відповідно до принципу 4 Декларації дитина має користуватися благами соціального забезпечення. Їй має належати право на здорове зростання і розвиток. Дитина повинна мати право на належні харчування, житло, відпочинок і медичне обслуговування.
Концепція забезпечення «найкращих інтересів дитини» закріплена в низці міжнародних договорів, передусім, у Конвенції про права дитини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 20.11.1989 року та ратифікованій Україною 27.02.1991 року, що декларує якнайкраще забезпечення інтересів дитини (стаття 3) обов’язковим критерієм для «усіх дій чи рішень щодо дітей».
За змістом статті 24 Конвенції про права дитини Держави-учасниці визнають право дитини на користування найбільш досконалими послугами системи охорони здоров'я та засобами лікування хвороб і відновлення здоров'я. Держави-учасниці намагаються забезпечити, щоб жодна дитина не була позбавлена свого права на доступ до подібних послуг системи охорони здоров'я.
Принцип «найкращих інтересів дитини» був докладно розкритим Комітетом ООН із прав дитини у Зауваженні загального порядку № 14 (2013) «Про право дитини на приділення першочергової уваги якнайкращому забезпеченню її інтересів», яким рекомендовано в питаннях визначення та оцінки найкращих інтересів дитини серед великої кількості факторів та аспектів, вартих уваги, враховувати зокрема, такі як права і потреби у галузі охорони здоров'я.
Конвенційні норми корелюються конституційними приписами, що визнають людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю в Україні, а також закріплюють право кожного на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. (ст.ст. 3, 49 Основного Закону)
Сімейний кодекс України (ч. 2 ст. 150) покладає на батьків обов’язок піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Закон України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 р. (із змінами та доповненнями) в преамбулі визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет та обумовлює реалізацію прав дитини на життя, охорону здоров'я з дотриманням принципу забезпечення її найкращих інтересів.
За визначенням, наведеним у статті 1 Закону України «Про охорону дитинства» забезпечення найкращих інтересів дитини – дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров’я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити.
Право дитини на життя та охорону здоров’я законодавчо унормовано в статті 6 Закону України «Про охорону дитинства», за змістом якої кожна дитина має право на життя з моменту визначення її живонародженою та життєздатною за критеріями Всесвітньої організації охорони здоров’я.
Держава гарантує дитині право на охорону здоров’я, безоплатну кваліфіковану медичну допомогу в державних і комунальних закладах охорони здоров’я, сприяє створенню безпечних умов для життя і здорового розвитку дитини, раціонального харчування, формуванню навичок здорового способу життя.
Згідно ст.12 Закону України «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за порушення прав і обмеження законних інтересів дитини на охорону здоров’я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від виконання батьківських обов’язків відповідно до закону.
У разі відмови від надання дитині необхідної медичної допомоги, якщо це загрожує її здоров’ю, батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність згідно з законом. Медичні працівники у разі критичного стану здоров’я дитини, який потребує термінового медичного втручання, зобов’язані попередити батьків або осіб, які їх замінюють, про відповідальність за залишення дитини в небезпеці.
Право на надання інформації про пацієнта без його згоди чи згоди його законного представника регулюється радом НПА, зокрема серед них Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19.11.1992 р.:
- «Батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник мають право на інформацію про стан здоров’я дитини або підопічного» (ч.2 ст.39);
- «У разі смерті пацієнта члени його сім’ї або інші уповноважені ними фізичні особи мають право бути присутніми при дослідженні причин його смерті, ознайомлюватись з висновками щодо причин смерті» (ч. 5 ст. 39).
- «Медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огл яд та їх результати , інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків» (ч. 1 ст. 40).
Як свідчить практика, переважна більшість медичних працівників та навіть керівників закладів охорони здоров’я мають поверхове уявлення про юридичну відповідальність, яка встановлена чинним законодавством за
